|
Я більш ніж переконаний, що не дуже і то важливо, яку відстань ти пройдеш, головне пройти її за певний час, рівно такий, щоб твій шлях і шлях цікавої людини перетнулися в певній точці. Ти можеш тинятися по незнайомій місцевості, як по зачарованому колу годинами і добами. Тоді виникає таке відчуття, що простір повторюється, а час рухається зі швидкістю черепахи. Та настає той момент, коли ти зустрічаєш ЛЮДИНУ, котра обов’язково виведе тебе з нього, якщо, звичайно, на те твоя ласка. В таке зачароване коло я потрапляв двічі: зі Славою і Анею, як діставалися з Гдині до Берліна, а потім з Турковим дорогою з Берліна до Штуттгарта.
Дорога «Берлін — Штутгарт»
Доба безрезультатної спроби знайти машину до Штутгарта (600км). За цей час ми піймали 4 машини і просунулись лише на 140 км і заночували просто неба у лісі. На щастя ніч була теплою і без дощу. Спроба вийти голосувати на авто бані «Берлін — Мюнхен» закінчилась зустріччю з поліцією. Миттєво стукнули у місцевий відділок і за 15 хв. ми вже стояли перед стражами порядку, які не розуміли англійської. Та біля нас зупинились латвійські туристи і почався крейзі-переклад з німецької на латвійську, та з латвійської на англійську. Я тільки встигав переводити погляд. Ми ж корчили з себе дурників, мовляв, нічого не знаємо, то були не ми, «не участвовали, не привлекались и родственников за границей не имеем». І в решті решт з відчуттям виконаних обов’язків полісмени зникли, як і з’явилися. Навіть не перевірили документи. Стало якось навіть самотньо. ;)
Зачароване коло простяглось аж до Віттенберга. За півтори доби майже нічого не сталося. Зустріч з поліцією та непоганий обід у кафе порожнього, але красивого німецького села (дорфа). От і всі пригоди. Час загальмувався. Треба було діяти зовсім інакше і ми дійшли до Віттенбергу і сіли в потяг до Лейпцига, щоб там спіймати машину до Штуттгарта. І одразу ж зустрічаємо на вокзалі старигана з онуком, які тільки-но повернулися з України, з Херсону, де відпочивали. Я думаю це був знак рухатися саме таким чином. А потім у потязі перед нами виник кондуктор Удо. Велика дитина 45 років, за якою не доглядають дорослі. Акуратно одягнений, але весь одяг, начебто не на своєму місці. Він посміхався і дивакувато похитувався, коли давав нам інтерв’ю. Соромився, але прагнув бути почутим. Ми з Турковим так заморочили йому голову, що він обрахувався на 0.70 євро, а потім довго не міг зрозуміти, як же ж це він так же ж… ;)
А потім Керстін. Єдина дівчина в Дойчландії, що здалася нам красивою. Три зустрічі за 40 хвилин шляху. Клас!
Та, коли прибули до Лейпцига, знов спороли дурницю: поперлися пішки до автобану (15 км), голосуючи і проклинаючи все не світі. Жах! Заночували просто на переїзді у кущах. Без намету. Простонеба. Зранку нарешті обламалися, повернулися на автобусі до Лейпцига і взяли квитки до Штуттгарту з трьома пересадками. Тут нам допомогла Ірина з Пермі. Взяти потрібні квитки без знання німецької просто неможливо. А тут така вдача. Хоч ми і витратились, по 40 євро, але без проблем дісталися Штуттгарта, а потім і Ройтлінгена, де на нас уже давно чекали. Далі буде…
|
