П’ятниця 29.07.2005
16:40
Автобус до Ловец
Нас вивезли на трасу як і обіцяли. Подзвонили з Києва з «Нашего радіо». Я дав інтерв’ю для підсумків тижня. Розповів як все у нас класно.
Далі ми вирішили їхати стопом. Розділились по двоє, як і тоді. Слава і Аня, Мір і ВГ, я з Серьогою. Поки ми голосували, спало на думку, чи нам не краще до 31-го числа бути по окремо. Зателефонував до Міріка і ВГ, та до СлавАНі. Всі у шоці. Мірік сказав: «Бог тобі суддя». Аня: «Ми цього хотіли, але зараз все обернулось проти нас. Ми не хочемо, щоб ви були в чотирьох, а ми вдвох». Зрештою всі сприйняли як даність.
Ми простояли на трасі годину. Страшна злива. А у нас: камера, гітара, два рюкзаки і Табурет (у нас є табуретні дні, по черзі носимо табурет добу від 18:00 до 18:00. Мій табуретний день затягнувся…). Це дуже яскраво. Щойно 6 людей разом в дитбудинку європейського зразка їли фруктовий салат, а за годину мокрі і бездомні, двоє (я та Сергій) стоять і не знають що робити.
Ми збираємось їхати в дитбудинок у Варшаві. Вдалося зупинити автобус, але заплатили 11 злотих (через помилку Льонькі — він не сказав, що ми студенти і не маємо грошей // Сергій). Але до самої Варшави нас не довезуть — доведеться ще щось ловити, бо нам лишиться ще 50 км. Гримить грім, ллє дощ, десять польських пасажирів дрімає, а позаду ми з Сергієм і горою речей. Де ми тепер будемо ночувати?! Градус росте!
16:55
Автобус.
Автобус через сильну зливу трохи поламався. Ремонтує водій. Все — їдемо далі! За вікном хмарно і швидко темнішає.
18:00
Дорога на Варшаву.
Вийшли з автобуса під страшну зливу (просто страшну?! Це було пекло! //Сергій). Вітер підкинув Табурета і він покотився по трасі. Дощ б’є по обличчям. Я швидко хапаю Табурета, бо за мить його б розтрощили машини. В 10 метрах ніц не видно. Довкола фігачать блискавки по 10 за хвилину. Стрьомно! Ми перебігли через дорогу. Витягнули руки. Ніхто не спиняється. Проїхав далекобійник і окотив нас водою з головою. В істериці ми на всю глотку заспівали «Чом ти не прийшов?» (горло болить досі). За хвилину зупинився маленький фіатик. В ньому сиділо двоє молодих людей Магда і Войцек з таксою на імя Байка. Щоб спакуватися з мокрими рюкзаками в цей фіат, Магді довелося простояти 10 хвилин під (страшною) зливою.
Їдемо. На колінах у Магди ТАБУРЕТ і Байка. Позаду ми з Сергієм на колінах рюкзаки, камера і гітара. Гітару несу я, але грає на ній ВГ. Зараз вийшло прикольно і це ще раз доводить що ми команда. Ми співаємо для молодих людей. За вікном корок (тиснень по-польські), бо злива повалила сотні дерев на дорогу. Ох, тут у них і погодка. Дзвонив Мірик. Вони вже у Варшаві. Пропонував зустрітись на вокзалі. Ми відмовились. Їдемо в дитбудинок. Слава і Аня позазоною…
18:45
Дитбудинок. Варшава.
Приїхали до дитбудинку, а поцоватий дід сторож нас не пускає. Роздупляємось. Слава і Аня ночують у якомусь студентському готелі, здається поза Варшавою. ВГ і Мір не знаю.
23:00
Варшава. Metropolitalne Seminarium Duchovne.
Коли дід нас послав, типу завтра буде директорка прийдете порозмовляєте, я сказав, що якщо ми ночуватимемо на вулиці завтра ми не прийдемо. Але йому то було байдуже. Він сказав, що має багато роботи. Прибирає повалені зливою дерева.
В результаті певних емоційних комбінацій мені вдалося прорватися всередину. Зі мною говорила пані лікар. Я пояснив їй весь розклад. Запропонував зіграти виставу зранку. (По дорозі ми з Сергієм обговорювали що ж нам тепер грати, адже нас двоє. Вирішили Червону Шапочку, бо Сергій сьогодні читав Червоного Каптурека по-польські. Дуже шкодував, що не дочитав до кінця.) Лікарці я сказав, що якби двоє студентів попросили притулку в дитячому будинку в Україні, їм би не відмовили. Їй стало соромно. Вона зателефонувала директорці. Але та сказала, що в їх будинку діти до 4-х років. Попандос! Таким вистава не потрібна. А просто просити вписки було вже не зручно. Тоді пані лікарка почала телефонувати по дитячих будинках. Лише в одному з п’яти взяли слухавку. Але там був ремонт.
Я подякував за допомогу і пішов. Ми приїхали в центр на автобусі №175 без білетів. Зайшли в костьол Святої Анни, де в цей час відбувався католицький концерт дівчат з Африки. Яскраві, розмальовані і в намистах блискучі африканки співали пісні. Я підійшов до кшьонза (священика), він вислухав мене і подзвонив в семінарію. Там сказали: «Добре»! Через 10 хвилин ми були на місті. Нам дали гостьову кімнату з душем.
Ми розвісили мокрі речі на всіх виступаючих поверхнях, зробили бутерброди з паштетом (я загубив ніж і Сергій відкривав паштет приладом для різьби по дереву). Прийняли душ і лягли в м’які постелі — спальники вщент мокрі. Хочемо завтра зранку о 7 піти на службу. Де там наші?
|
